Леся Каделя

З 15 по 17 березня, організований компанією Adam Smith Conferences, у Києві, проходив 3-й щорічний форум «Агробізнес України».  

Форум зібрав понад 150 учасників – представників провідних компаній, які є аграрними чи працють задля успіху аграрної галузі, міжнародні фінансові та громадські організації були представлені на форумі також.

Від 1992 року компанія Adam Smith Conferences є організатором цілої низки високопрофільних економічних форумів.
Конференції, які проводить компанія, стали платформою для дискусій у багатьох секторах економіки, включаючи енергетику, видобуток корисних копалин, транспорт,  автомобілебудування, банковіську справу, нерухомість, фармацевтику, інформаційні технології та агробізнес.
Adam Smith Conferences традиційно спеціалізується на ринках Західної, Центральної та Північно-Східної Європи, впродовж останніх 10 років було створено цілий ряд конференцій, що присвячені країнам СНД

 

То що ж обговорювали на форумі?

Ситуацію на аграрному ринку України – від ретроспективи до найближчих прогнозів, від можливостей та напрямків для інвестування до можливого колапсу галузі у разі прийняття деяких законів.
Так як форум міжнародний, а Україна – не одна в аграрному світі, тлом для огляду українських подій слугувала панорама аграрних тенденцій у інших країнах.

Залучити інвесторів, отримати грошові кошти для розвитку, обрати правильні напрямки руху – чи можливо це для української аграрної галузі?  Слово учасникам коференції.

 

«Чи є в світі тая сила, щоб в бігу її спинила?»

Якщо у попередні роки аграрії скаржились на неуважність держави до їхніх проблем, то останнім часом від надмірної уваги законотворців сільгоспвиробники лише потерпають.
Перешкоджання експорту зерна у серпні-вересні, запровадження експортних квот у жовтні, непрозоий їх розподіл у листопаді- січні, як виявилося, були лише прелюдією до перебудови агроринку на монопольний лад.

Розповідає Ліна Немченко, Baker & McKenzie:

2011 рік обіцяє бути насиченим змінами законодавчого регулювання інвестицій в сільське господарство України.
На ринку два нових гравця - це Державне підприємство «Земельний фонд» і компанія «Хліб Інвестбуд», 49 відсотків статутного капіталу якої належить державі.
Вже у 2010 році компанія уклала достатньо крупні угоди з Аграрним фондом, а у 2011 році, якщо буде прийнято законопроекти  №8053 та №8163, позиції компанії в можуть серйозно посилитись.

Чому?
Згідно законопроекту №8053 державний агент з експорту отримує практично ексклюзивне право на експорт продукції державного цінового регулювання.
Єдині, хто зможе з цим агентом конкурувати – це самі виробники сільгосппродукції, але лише у межах  власного виробництва.

У законопроекті  №8163 містяться аналогічні норми, змінено лише термінологію – з’являється назва «державний оператор із забезпечення експорту зерна» і мова йде лише про експорт зернових.
Також у законопроекті вказана необхідна мінімальна частка державної власності в статутному капіталі державного оператора із забезпечення експорту – це 25%.

Якщо розглядати ці два законопроекти у сполученні зі створенням ДП «Земельний фонд»  то безумовно простежуються тенденції до монополізації ринку.

Також у 2011 році очікується прийняття двох законів,  які згідно з діючою редакцією перехідних положень земельного кодексу є необхідними, щоб з 1 січня 2012 року було скасовано мораторій на продаж земель сільськогосподарського призначення – це Закон України «Про ринок земель» та Закон України «Про державний земельний кадастр»

Обидва законопроекти вже розроблено, вони пройшли обговорення у Верховній Раді, яка у березні 2011 року відмовилася продовжити до 1 січня 2015 року мораторій на продаж с/г земель. Для того, щоб з 1 січня 2012 року мораторій було скасовано, існують всі передумови.

Загальне правило про те, що сільськогосподарська земля в Україні може належати лише громадянам України або компаніям, заснованим громадянами або українськими компаніями, іноземні компанії та іноземні громадяни можуть з легкістю обходити.
Розповсюдженою є схема дворівневої структури, коли іноземна компанія створює в Україні так звану «компанію першого рівня»,  яка в свою чергу створює «компанію другого рівня».
«Компанія другого рівня» формально вже відповідає вимогам земельного кодексу, є  українською юридичною особою і може виступати власником землі.

14 липня 2010 року наказом Міністерства аграрної політики № 413 було створено державне підприємство «Сільськогосподарське підприємство «Земельний Фонд», метою діяльності якого є «формування системи довготермінового інвестування та інноваційної діяльності за участю українських та закордонних інвесторів для технічного і технологічного переоснащення сільськогосподарського виробництва, розбудови ринку сільськогосподарських земель, реалізації державних інтересів та створення аграрного оборотного фонду»

Леонід Козаченко, Президент, Українська аграрна конфедерація:

Я категорично проти монополізму. Я знаю що таке рішення суттєво ускладнить інвестиційний клімат країни, я знаю що створення пільгових умов для окремих компаній є дорогою в нікуди.
На жаль моя дискусія з першими особами держави не мала успіху. У них позиція була така: «У нас буде крупний державний трейдер, який показуватиме прозору справедливу ціну, і будуть бігати спекулянти, казати той меншу, а той – більшу ціну, і кожний фермер розумітиме, якою є дійсна ціна. Це буде прозоро, доступно, привабливо, і від держави».
Я запитую: «А навіщо біржа, якщо покупець один?»
Мені відповідають: «Ну по біржам ми ще подумаємо, але у цивілізованих країнах біржа обов’язково присутня».
Це смішно, але мені хотілося плакати.

Як українську ситуацію оцінюють у керівництві ЄБРР?

Розповідає Жіль Меттетал, Директор департаменту агробізнесу, ЄБРР:

Ми спілкувалися з деякими отримувачами інвестицій – йдеться про те, що інвестувавши 1,5-2 тисячі доларів на гектар виробництво сільгоспродукції в Україні можна подвоїти. Згадавши, скільки Україна має сільськогосподарської землі, можна отримати уявлення про масштаби необхідних інвестицій у фізичні активи – машини та обладнання, які необхідні українським сільгоспвиробникам.
Мова йде про 40-80 млрд. доларів інвестицій – потреба в інвестиціях є величезною.

Виробляти зерно – це чудово, але якщо не вистачає портів та потужностей для його зберігання у стані, придатному для експорту – тоді ми те зерно просто марнуватимемо.

Наступне велике питання щодо інвестицій – це питання освіти.
Вже є звичним, що всі наші клієнти відчувають складнощі в отриманні кваліфікованої робочої сили і змушені свій персонал навчати самотужки. Так чинять у більшості компаній, але потреба у кваліфікованих працівниках все одно величезна.

Звичайно, що є потреба в робочому капіталі – с/г підприємства мусять купувати насіння та інші складники, і їм потрібне фінансування – і до збирання врожаю, і після, щоб продати цей врожай у найкращому стані.

Хто може забезпечити таке фінансування? Уряд? Звичайно що ні.
В уряду немає грошей – масштаб цих інвестицій є надто великий.
Міжнародні установи, міжнародні організації такі як ЄБРР? Ні, ми не маємо цих грошей.

Єдиний спосіб досягти таких інвестицій – це робота з приватним сектором – це приватні компанії, це як місцеві компанії, так і закордонні інвестори, які через внесення приватного капіталу зможуть реалізувати цей розвиток.

Що ж треба розвинути?
Треба розвинуте таке середовище,  яке б сприяло інвестиціям у приватному секторі.
На сьогоднішній день в Україні цього нажаль не відбувається.

Хочеться сказати: всі компанії приватного сектору, з якими ми працювали, демонструють все більший рівень розчарування тією ситуацією, яка складається в Україні.

Чому вони розчаровані?
Перш за все ідеться про непередбачуваність політики – ми знаємо що раптом уряд вирішив ввести квоти, квоти визначаються у дуже непрозорий, дуже непередбачуваний спосіб, ніхто не знає чи ці квоти продовжуватимуть діяти місяць, два місяці,  рік,  чи їх замінить якийсь новий закон.
Ви всі присутні знаєте, що крім того існують спроби запровадити закон, яким фактично запроваджується монополія на експорт.
Чи це сприятиме залученню інвестицій у приватному секторі? Я думаю що безперечно ні.

Збільшується розчарування рівнем корупції, який існує в країні, зловживанням і погрозами компаніям.
Я спілкуюся з першими особами компаній, які кажуть «мене ця ситуація непокоїть, я хотів би інвестувати в Україні, я готовий робити набагато більше, але я цим не займаюся»
В деяких випадках підприємці навіть говорять «ми виходимо з цієї країни - ми інвестуватимемо краще в Бразилії чи в інших країнах, де середовище і умови сприятливіші».
Мушу сказати: з нашого боку інформація є не надто позитивною, і це засмучує.

Україна вже змогла залучити найкращі світові компанії – всі великі європейські, північно-американські, канадські та азійські компанії останні роки інвестували в Україну.
Великі та відомі компанії присутні в Україні, і вони готові інвестувати, але їх непокоять непередбачуваність політики, і вони чекають, щоб побачити, що ж буде далі.

ЄБРР, Європейський банк реконструкції та розвитку – міжнародна фінансова організація, яка забезпечує коштами проекти у 29 країнах – від Центральної Європи до Центральної Азії – для проведення ринкових реформ та активного інтегрування економік цих країн у міжнародні господарські зв'язки.
Створений в 1991 році (штаб-квартира — в Лондоні).
Акціонерами Банку є 61 держава, Європейська комісія та Європейський інвестиційний банк. Капітал — 20 млрд. євро. Країнам ЄС належить 55,12% капіталу, США — 10%, Японії — 8,52%, країнам операцій — 11,78% (в тому числі Україні — 0,8%), іншим акціонерам — 14,58%. Кожна країна-член представлена у Раді керуючих та Раді директорів Банку.

 

«Чи потрібна власність на сільськогосподарську землю, чи це ілюзія?»

Розповідає Жан-Жак Ерве, Радник президента, Index Bank:

 

Якби це було так – то тоді ми не мали б ситуації, яка склалася з ІРО українських аграрних компаній  (ІРО - первинне публічне розміщення акцій на міжнародних фондових ринках).
Навіть минулого року, у дуже поганому фінансовому кліматі, у дуже поганому сільськогосподарському середовищі, у ході розміщення акцій на міжнародних фондових ринках, Україна зібрала порядку 1,5 млрд доларів від міжнародних інвесторів.
Півтора мільярди доларів - значна сума, і якби власність на землю була б обов’язковою умовою для залучення таких коштів - їх би ніхто не інвестував.
Це означає, що ті, хто вклав свої гроші, є впевненими у бізнес-ідеї, пов’язаній з цими інвестиціями, і вкладаючи кошти вони більше покладаються на досвід самих інвесторів,  аніж на те, що ті інвестори не володіють землею.

Якщо говорити про обсяг вкладених коштів (1,5 млрд.дол.) – то це фактично половина всього обсягу кредитування розвитку сільськогосподарського виробництва минулого року.

Сотні холдингів та тисячі сільськогосподарських виробників непогано розвиваються  в Україні, маючи у власності не більше 20-40 га землі. Це та земля, яку засновники підприємств під час розподілу землі та майна колгоспів отримали особисто, решту землі успішні сільгосппідприємства орендують.

Впродовж останніх п’яти років в рамках системи оренди землі Україна стала головним експортером соняшникової олії. Отже, якби для того, щоб вести сільськогосподарську діяльність, право вланості на землю було б обов’язковим, чи змогла б Україна бути провідним експортером олії?

Якщо я банкір і якби мені  довелося скористатися своїм іпотечним правом, бо мій клієнт не зміг погасити кредит – хто може викупити ці землі? Скільки підприємств мають достатню кількість грошей і достатній доступ до інших банківських кредитів, щоб придбати цю землю?
І якщо ціна на землю складає щонайменше1000 доларів за гектар (приблизна ціна, яка на сьогодні випливає з офіційних оцінок на основі оренди землі), то скільки коштів потрібно, щоб придбати землі господарства з площею угідь10 тис. га?
Отже,  як банкір я не можу бути впевнений в тому, що у мене буде багато клієнтів на цю землю.

Також покупець цієї землі має бути впевненим у своїх правах власності.
Якщо не існує реального кадастру землі, якщо в міністерстві юстиції існує 4 реєстри, які не зв’язані між собою і з реєстром, який ведеться в регіональному відділі Держкомзему, якщо немає повного опису сільськогосподарських земель – яким чином я можу бути впевненим у своєму праві власності на землю?

Отже, з низки цих причин я вважаю,  що право власності на землю не є належною основою, належним джерелом гарантій для кредитів в реальній сьогоднішній ситуації України.

Дивимось на цифри: згідно з інформацією НБУ загальний обсяг нових кредитів в минулому році складав1,6 млрд. доларів США (обсяг всіх кредитів - 2,6 млрд. дол.) – це дуже (не)велика сума.
Потреби в інвестиціях в сільському господарстві, в розвиток логістики,  в удосконалення ділових моделей сільськогосподарського виробництва складають прорядку 50 млрд. дол.
Вартість української землі сільгосппризначення при мінімальній ціні 1000 дол./га складає 40 млрд. дол.

В удосконалення сільського господарства треба вкласти принаймі 50 мільярдів доларів, але українська економіка може забезпечити лише 1,6 млрд. доларів на рік. Це означає, що пройдуть десятки років, протягом яких буде вкладено ці кошти – для того, щоб можна було стати власниками землі.

Неможливо одночасно інвестувати, збільшувати потенціал України і при цьому мати власність на землю.Україні у першу чергу потрібно мати бізнес-модель, а не власність на землю.

Ситуацію можна поліпшити,  якщо сказати що мінімальна тривалість будь-якої угоди з оренди землі має складати 5 (7-10) років.
Найвижливішою є стабільність, яка означає, що якщо я орендую землю на довгий строк – то вкладатиму у неї інвестиції та поліпшуватиму її родючість.. Я інвестуватиму в добрива,  я запроваджуватиму відповідний сівообіг – для того, щоб захистит середовище, і зібрати гарний врожай мені треба принаймі 5-6 років на повний цикл обороту в своїй моделі.

 

«Невже неправильно?»

Як «ініціативи», подібні до українських, вплинули на економіку та політичний устрій інших країн?

Розповідає Річард Фергюсон, Голова Глобальної аграрної групи, Renaissance Capital:

Якщо держава будує монополію – то це шлях до краху Ситуація, коли орієнтуючись на економічні показники та прогнози, фермери та інші виробники сільгосппродукції намагаються диверсифікувати свої ризики, є звичною.

Коли в Аргентині почали підвищуватися ціни на зерно, аргентинські  фермери переключилися з тваринництва на вирощування зернових, вивівши з пасовищ  під оранку понад 3 мільйони гектарів землі.
Реагуючи на це, аргентинський уряд запровадив заборону на експорт зерна.  
В результаті це призвело до припинення інвестицій.
Понад 100 років назад Аргентина була однією з найбагатших країн світу, сьогодні ж вона впала на 66 місце –  інвестиції визначаються багатьма чинниками і серед них багато нематеріальних.

Лауреат Нобелівської премії з економіки (1976) Мілтон Фрідман сказав якось: «Якщо держава керуватиме Сахарою – то через 5 років там не буде піску».

Ми зараз працюємо на конференції, названій іменем шотландця Адама Сміта, видатної фігури у розвитку сучасної економіки, і серед питань, на яких ми маємо зосередитись в нашій роботі, є питання прав власності на активи.

Мене завжди дивує, коли хтось вважає що власність на активи – це погано.
Поглянемо на відому шотландську галузь виробництва віскі: колись це виробництво зовсім не розглядалося як стратегічна галузь, сьогодні 40% галузі знаходиться в руках іноземців з Франції, Індії та Японії.
Галузь вже не є шотландською, однак продукція продовжує вироблятися, є великі експортні надходження, частина яких у вигляді податків надходить до казначейства сполученого королівства.
Якби треба було якось узагальнити те, яким чином виробництво віскі опинилося в руках іноземців – то я би сказав що ним у 80-ті роки погано керували.

Отже я можу дійти висновку: те, хто володіє активами абсолютно не має значення, важливо те, як ви керуєте цими активами.

Яка різниця, хто володіє Лондонським аеропортом?
Важливо щоб хтось забезпечив нормальне функціонування цього майна.
Важливо як керують активами, а не те, чи іноземці це роблять, чи співвітчизники.

 

У світі іноземна власність на землю обмежується

Розповідає Ліна Немченко, Baker & McKenzie:

Цікавість інвесторів до сільгоспземель зростає не лише в Україні – в цілому це є міжнародною тенденцією. Що ж відбувалося на рівні окремих країн?

У цілому простежується посилення обмежень, які стосуються іноземного інвестування в сільськогосподарські землі. Так, у 2010 році відповідні закони були прийняті у Бразилії, Австралії,  Індонезії, де запроваджено норму, згідно якої у приватній власності іноземних інвесторів може знаходитись не більше 49% плантацій,  на яких вирощуються основні продукти харчування.
Обмеження на іноземні інвестиції в землю є і в США, де тільки 1,7% сільгоспземель знаходяться в іноземній власності, те саме і в більшості провінцій Канади.

Показовим є досвід Африки, зокрема Мадагаскару, де після того, як у 2008 році половина орних земель була на 99 років передана в оренду південнокорейській корпорації Daewoo – без орендної плати,  але в обмін на близько 6 мільярдів доларів інвестицій в інфраструктуру, розпочалися масові протести громадян, стався державний переворот та зміна уряду Відповідно, що такі обставини у подальшому різкому зменшили кількість інвестиційних угод.
Однак зауважте: це стосується виключно іноземного інвестування, мова про монополізацію ринку, про те, що ми нажаль можемо спостерігати в Україні, у світі ніяким чином не йде.

 

Попит народжує пропозицію (А. Сміт)

То чи одні перепони має український аграрний ринок?
Зовсім ні.
Існують товари та послуги, яких агроринок потребує.
Може статися й так, що саме цей напрямок діяльності оберуть інвестори.
Україна має галузі, у яких частково (свинарство, молочарство, вирощування зернових та технічних культур), чи навіть повністю (українське птахівництво) опановано найсучасніші світові технології.
Не те з українським плодоовочівництвом, де 86% фруктів, 88% овочів і зокрема 98% картоплі вирощується у особистих селянських господарствах (дані з доповіді голови союзу учасників сільськогосподарських обслуговуючих кооперативів Івана Томича).

 

Розповідає Микола Гриценко, представник Аграрної палати України:

Сьогодні однією з найбільш гострих проблем для України є формування прозорих каналів руху сільськогосподарської продукції – у першу чергу це проблема безпеки продуктів, у другу – забезпечення отримання виробниками справедливої ціни від реалізації своєї продукції.

Через те, що канали руху сілськогосподарської продукції є непрозорими, зменшується заробіток виробника і збільшується ціна кінцевого продукту.

На відміну від європейських країн базовою проблемою в Україні є:
•    Дрібнотоварне виробництво. 70-90% овочевої продукції виробляється в особистих селянських господарствах. Побудувати сучасний ланцюг реалізації продукції від такої кількості виробників складно – за різними оцінками це 6 млн. виробників.
•    Відсутність заготівельно-збутових маркетингових організацій в сільській місцевості – щоб можна було формувати товарні партії.
•    Відсутність логістичних потужностей. За оцінками виробництво плодоовочевої продукції становить 12-15 млн. т/рік, з них 80% - в особистих господарствах. Наявність складських логістичних потужностей – до 10%  (на 1 млн. т. продукції)
•    Система ланцюгів збуту є хаотичною.
•    Сегментація каналів збуту: з поля продається 61% с/г продукції (нема мови про безпеку, упаковку та сортування продуктів харчування); 29-35% залишається на полях і це найбільша проблема –30% від 12 млн. т становить 4 млн. т і є обсягом виробництва окремих країн; через оптові ринки реалізується 3,8%; експорт – 3,2%, самостійна реалізація – 2%

Україна-Нідерланди, порівняння втрат продукції у ланцюгу постачання (дані з доповіді Миколи Гриценка)

	Україна	Нідерланди
Виробники	30-35%	15-20%
Збут	10%	5%
Споживачі	25-30%	10-15%
Сукупні витрати	65%	35%

Аграрна палата України – створена у  2004 році всеукраїнська громадська організація, діяльність якої спрямована на підвищення економічної ефективності с/г виробництва та соціальний розвиток сільської місцевості.

Зараз в Україні йде мова про будівництво оптових ринків с/г продукції. Вартість будівництва одного оптового ринку оцінюються у 150-200 млн. євро.
Новостворені ринки можуть не вирішити всіх проблем.
Чому? В усьому світі,  у т. ч. в Європі, оптові ринки або державні, або муніципальні, або в сегменті державно-приватного партнерства, повністю приватними є лише 7-15% ринків.

Оптові ринки - це соціально спрямовані програми, площадки формування ціни на плодоовочеву продукцію.

Інша проблема – це формування інфраструктури: не маючи мережі заготівельно-збутових пунктів, кооперативів та ринків регіонального рівня, наш фермер, наш власник особистого селянського господарства не зможе вийти на великий ринок – такий, як будується під Києвом, площею 120 га.
Як без участі у мережі заготівельно-збутової кооперації дядько з Тетіївського району маючи всього лише 2 тонни картоплі отримає на цьому великому ринку місце?

Це велика проблема,  і тому, поряд з реалізацією програми будівництва ринків,  ми маємо підтримувати формування заготівельно-збутової інфраструктури.

На рівні уряду має бути чітка, сприятлива, стабільна та довготермінова політика на формування ланцюгів додавної вартості – перш за все це підтримка будівництва логістичних потужностей, і у першу чергу – овочевих сховищ.

Обсяг інвестицій, необхідних для заміни застарілих сховищ сучасними фахівці оцінюють у 2 млрд. дол. США.

Сьогодні є гарні приклади приходу інвестиорів у цей сегмент – у сфері будівництва овочесховищ і логістичних потужностей  в Херсонській та Миколаївській областях.
Але тут є і ризики: як об’єднати 6 млн. господарств, щоб вони виробляли гармонізовану продукцію – щоб з цієї продукції можна було формувати товарні партії?
Якщо в селі всі посадили різну картоплю – то восени завантажити КамАЗ однорідною бульбою не вдасться.
А мережеві супермаркети хочуть якісь стандарти – 6 чи 5 см в діаметрі, біла чи жовта.

Тому зараз треба йти двома шляхами:
Перший – підтримка формування цих логістичних потужностей,
Друга – навчання і формування на місцевому рівні маркетингових груп-об’єднань виробників, щоб можна було формувати політику виробництва цієї продукції.

Модеруючи одну з сесій, Леонід Козаченко, президент Української аграрної  конфедерації, зазначив: «На конференцію були запрошені міністр, заступники міністра, керівники департаментів – зараз нажаль нікого нема..»
Чи дослухаються творці державної політики до проблем, обговорюваних на форумі?